 |
Оксана Гаврош, мистецтвознавець, Ужгород |
Сьогодні закарпатський живопис неможливо уявити без творчості жінок-художниць. Модернізація українського мистецтва у ХХ столітті актуалізувала гендерну проблематику, а саме – руйнування сталих, відпрацьованих часом патріархальних догм у розподілі ролей в мистецтві. Жінка перестала бути лише об’єктом, побаченим ззовні. Вона творить, сміливо змінюючи систему координат, в якій визначальними стають освіта, фах, переконання. Звучання жіночих й чоловічих голосів у кокафонії українського сучасного артпростору ще далеко не рівнозначне. Поступово мистецтво позбувається уніфікованого одноголосся. І Закарпаття в цих процесах не стало винятком.
Особливості формування закарпатської школи живопису проявилися у взаємопроникненні традиційного й модерного мистецтва. Звідси -- лапідарність художньої мови, площинно-декоративне трактування форми, співставлення кольорових плям тощо. Наприкінці ХХ століття у мистецьких колах Закарпаття утверджуються нові автори – жінки-художниці. Вони приносять нові теми, нові типи героїв, звертаються до жіночої психології й акцентують жіночі цінності.
Їхні твори зосередженні переважно на особистих, а не громадських колізіях, на окремому інтимному, а не загальнокультурному. У цьому контексті показовою є творчість Лесі Приймич. При зовній монументалізації форми, авторці вдається створити інтимні образи, хвилюючі принадністю й благородством. Ії символіко-алегоричні композиції повертають до глибин народної творчості. Тяжіння до метафоричності та філософського узагальнення надають полотнам епічного звучання. На символічному рівні Лесі Приймич вдається розвінчати міф десакралізації сучасного живопису, надати особливості звучання у трактуванні давніх українських символів.
Жіноча сутність – милування красою чи то рідного краю чи предметного світу є закономірною у творчості багатьох художниць. «Особливим поглядом» на звичні повсякденності вирізняються пейзажі Тетяни Левляс, Тетяни Сопільняк та Емми Левадської. Їхні твори дивують щирістю, чистотою і сентиментальністю, відзначаються ретельним вибором виражальних засобів, гармонією зображувальних мотивів із кольоровим вирішення.
Настроєва плинність у трактуванні образів – творча риса, що вирізняє роботи Марії Митрик та Ольги Скакандій. Стриманість кольорів, збалансована композиція, рафіноване відчуття міри емоцій відтворює багатство внішнього світу мисткинь.
Поезія рідного краю, що втілюється експресивними методами -- звучними співставленнями чистих кольорів у розлогих композиціях -- творчий метод Любов Микикти. Як правило, джерелом її натхнення є природа рідного краю, його народ – глибинні образи, що є основною складовою культури українського народу.
Немов непрочитані листи із зашифрованими посланнями сприймаються роботи Одарки Долгош. Звичні, на перший погляд предмети чи ландшафти вводять глядача у потаємне дійство – у ритуал повернення до власної Душі. Із мережива ліній у просторі її полотен оживають мікро чи макро елементи, що мов пазли скаладаються у відповіді на внутрішнє запитання про те, хто ти є.
Пріоритети декоративності та позитивного енергетичного поля – творче кредо Надії Дідик. Композиції її творів дивують динамікою руху і дивними ілюзіями простору. Мисткиня прагне віднайти оптимальну рівновагу між асоціативно-зображальними елементами та барвистими площинами, надати формам звучної виразності, віднайти нові форми власних емоцій.
Олена Кондратюк – художниця, яка не зображає, а відображає. В її роботах відчутний напружений монолог. Експресія барв – мікси її палітри, де кожен колір – закодований елемент стану. Ії герої – чужинці, які в патріархальному суспільстві, у розподілі меж і норм – сприймаються відстороненими спостерігачами.
Не буде перебільшенням твердити, що творчість жінок у розвитку мистецтва на Закарпатті відчутно прискорили процес психологізації живопису. Це новий досвід переорієнтації від широких мазків, епічності й масштабності до психологічної плинності, висвітлення довколишнього світу у півголоса на півтонах…
Оксана Гаврош, мистецтвознавець, Ужгород
