Каталог

Сім'я скарбів.

Закарпатська школа живопису, - недарма ж слава про неї гриміла не лише по всьому Союзу, а й по всьому світу - завжди дотримувалась свого обличчя. Своєрідне, стримане, благородне – і завжди непідкупне. Адже понівечити його не змогли ні урагани радянського режиму, ні новації щепленого модернізму. І невідомо, яка з цих спокус була підступнішою...

Унікальне поєднання традицій та пошуку, природи та культури сприяло появі цього феномену на маленькому просторовому клаптику Сходу Європи. Люди, які проживають тут, є чим, а головне - ким, пишатися: небом і гірськими долинами, церквами та замками, поштарами та бунтарями (Кошут, Петефі, славні угорські хлопці, зупинялися тут), письменниками та художниками. Серед яких – Федір Манайло, Адальберт Ерделі, Йосип Бокшай. Корифеї, уроки яких не пройшли даремно для наступних художніх поколінь - чому живою запорукою колекція мальовничих скарбів, запропонована вашій увазі.

Чимало їх – це вже історія та творча класика, як, наприклад, пейзажі Ернеста Контратовича: рука 81-річного автора впевнено кладе на полотно мазок за мазком, як і за часів його юності, відзначеної «Освяченням води»; сьогодні ж він благословляє своїм мистецтвом усе, що оточує. Або ж - дещо експресивніші за манерою - озера і долини, побачені уважним оком Василя Габди. Між іншим, учня всіх трьох - не марно! - згаданих вище художників (хоча сьогодні ми вгадуємо також відлуння Хеккеля та Вламінка). "Стара гвардія" живе і не здається.

А ось Павло Бедзір, учень самого Контратовича. Своїми "Деревами", які утворюють візуальні ноти "Симфонії лісу", цей художник вміло спростовує "туристичний міф" рідного краю, пірнаючи у химерні, похмурі, як у Фроста, сірі хащі, споріднені з надрами людського духу. Разом з тим Габріел Булець, настільки ж байдужий до відомих мотивів, прагне досягти крихкої гармонії в рамках окремо взятого твору. Так, кожна картина в нього скидається на мерехтливу мозаїку плям. І – новина для закарпатської школи – у нього на повний зріст присутні люди, які зазвичай використовуються у пейзажі як стаффаж.

Щоправда, цей виняток не єдиний: із гомоном та музикою скрипаля на нас «Йде весілля з гори», яке примітило Тарас Данилич. Віддаючи данину кольорово-декоративним ефектам, на які його провокують форми народного обряду, художник при тому зберігає незворушність, якої вистачить, щоб розділити з глядачем, завороженою майстерністю художника. Ще крок, півкрок – і його можна було б зарахувати до когорти гіперреалістів (досвід яких, ймовірно, врахувала і Надія Пономаренко, автор «Тополіної алеї»). Але митець його не робить, залишаючись собою.

Окраса колекції - п'ять полотен Юрія Герца, «золота середина» між усталеним творчим звичаєм і зухвалим, як і належить у такому разі, експериментом. Автор пише свій край соковито і натхненно, передаючи нам своє захоплення перед ним. Більше того: пензель художника створює несподіваний «ефект присутності», завдяки якому ми опиняємося в гущі селянського свята, або буднів, які не так уже й істотно відрізняються від свята. З особливою увагою він передає форми тутешніх церков-пагод з дерева, якими саме по собі славиться Закарпаття.

Втім, та сама дійсність породжує такі неоднакові погляди, на неї спрямовані. Архітектура прекрасного та загадкового краю з'являється у серпанку містичного бачення («Горянська ротонда» Долгоша), у фокусі ностальгічного захоплення («Церква» Михайла Мітрика), у «суцільній лихоманці буднів» («Нижні ворота» Семена Мальчицького). Примітно, що в останньому випадку глядач нарешті побачить краєвид закарпатського міста – зазвичай тутешні художники віддають перевагу дикій місцевості чи селу, загубленому в горах (два полотна В.Бердаря так і названі: «село»). Але й тут, над формами будівель, нових і найдавніших, владно здіймається скелястий схил.
 

Щоб у глядача/читача не склалася порочна думка, ніби закарпатські художники тільки природу вміють писати (хоча таке вміння варте всього іншого), завітайте: натюрморт, у всіх його різновидах, у різноманітності атрибутів. Іван Бровді художньо пояснюється в любові книгам зі свічкою-канделябром, Марія Мітрік – старим глиняним горщикам з квітами та травами, Ласло Гайду – стрілчастим вежам люпину, О.Скакандій – крім усього іншого, плодам земним, від розрубаної навпіл гриб. Вкотре переконуємося, що «натура» й у цьому жанрі – тричі жива.

Але головним у цьому живопису залишається пейзаж, і варіації його також незліченні. Художник задумливо блукає «Краю лісу», любуючись багряною від полеглих листя землею (Олег Гораль). На повні груди вдихає колюче, зимове повітря «Біля колодязя» (Тарас Данилич). Тихо милується «Раннім снігом» (Іван Ілько – ще один знатний патріарх «Закарпатської школи»). Співає «Осінній ноктюрн» (Володимир Павлишин). Примружившись, здогадується: «Скоро весна» (Наталя Сіма). Закарпатський художник – стихійний, а, отже, дуже щирий пантеїст – бо не сказав би так просто та чудово: «На горах сонце світить» (О.Бурлін).

Краще за гір бувають лише гори, кажуть в Україні. (Сам там був, переконався у цьому). А якими ж тоді мають бути художники, які живуть серед таких гір? І якими мають бути картини, написані такими митцями?

Ми перерахували лише деякі з них:
Дивіться – і зрозумієте; споглядайте - і знайдете.
Сім'я мальовничих скарбів до послуг.