Олег Сидор Тібелинда
Осінньо-літні мутації: "Сни про Дрезденську Галерею" Є.Матвеева / Ю. Новікова.
Ледве не увесь XX вік пройшов під знаменом зневаги до музейних інституцій. Футуристи і Валері, Пролеткульт і Мао, Бернгард і Бреннер - хто тільки не блюзнив на цих шляхетних теренах, надихаючись черговим різновидом радикального. А втім, європейський авангард і почався з музейної ремінісценції, якою був "Сніданок па траві" Маис - переосмислена композиція Рафаеля Санніо. Зате наступний крок, яким була "LHOOQ" Дюшаиа, вусата Джоконда (на іншій шальці терезів - учинок арабського перекладача, котрий "позбавив" вусиків героїню Толстого, аби не шокувати ВІТЧИЗНЯНОГО читача), поставив хрест на подальших алюзіях, вививши митця на дорогу чистого експерименту, звідки вряди-годи Пікассо і Далі спадали на манівці пародіювань, серед яких - "Мепіии" і "Анжелюс", невпізнаванні та непоштиві (Магріт, той просто "в гробу бачив" мадам Рекам'є). Байдуже, болите з приходом у світ постмодерну щось почало мінятися, і пафос спадкоємництва нарешті витіснив "презумпцію несхожості".
Мутації, вчинені за кілька літніх місяців 2005 р. двома відомими українськими художниками Євгеном Матвсєвим та Юрієм Новіковим над 21 твором - за невеликими винятками, з зібрання Дрезденської галереї, як виявилося, не відвертають нас від шедеврів минулого, а повертають нас на орбіту їхньої багатозначності. Ми стаємо свідками иер-верзійно-позитивного збагачення першоджерела, пронизаний його плоті токами актуальностей. О-чуднення класичного робиться за допомогою "класичного іншого", яким е малярська творчість Західної Європи, починаючи з 2-ї половини XIX ст. - тобто саме зі "Сніданку на траві", тут, щоправда, відсутньому. Власне класичне мистецтво минулого, "золотий вік живопису" (XVI-XVIII ст.) - скарбниця матриць, копалина цілющих схем "for all seasons". Радісна упізнаваність дрімає в кожній лінії Веласкеса, Тініана, Вермеєра Делфтського, та нього не скажеш про Поллака, Уорхола чи Сандро Кіа, яких впізнаєш v цілому, анітрохи не за окремим кавалком.
Річ не лише у несиівставності імен - мовляв, за кігтем бачу лева, не левеня (остаточний перерозподіл арт-варто-сгей попереду!), але й v принциповій різниці між живописом класичним і модерним. За першим визнаємо структурно-визначальні чесноти, друге годиться як будівельна сировина, походження якої - на кінцевій зупинці - не завжди можна визначити "в точності до автора". Тоді як - сяють нам через млу століть... картини-сни, полотна-міражі, мрієтворні маяки: "Портрет із Саскією"... "Адам і Єва"... "Весілля Рахілі з Іаковом"... "Інфанта"... "Венера уві сні"... вислизають з обіймів Морфея, мішаються з явою, наче в мить пробудження, коли уламки нічної мрії тануть у світанковому промені, а під медовими повіками окреслюються форми майбутнього...
Або так: картини, побачені поглядом Predator'a (з фільму МакТірнена зі Шварцем), Хижака, позбавленого агресії, натомість наділеного жадобою естетичних вражень. Наші шедеври здадуться йому загадково-безладною мішанкою плям - та чи не такими є планети Пуссена, Веласкеса, Рембрандта, якщо нам поглянути на них впритул, впхнувшись носом у фактурне мереживо кожного з авторів? Абстракціонізм народився задовго до Каидінського - тож чому не випробувати Василем Васильовичем який-небудь портрет Дюрера? От так, завдяки "вибірковій спорідненості" малярства, і Ван Дейк вдруге народжується у Ван Донгені, Раушенберг знаходить себе у Тіціані - і навпаки, романтичний "Жираф" (найнижча хронологічна межа "класиків другого призову") віддзеркалюється у "медалісті" Бопїчеллі. Небо імпресіоністів світить хлопцям з Ренесансу. І вихори Вінсента знуртовують визначально флегматичну ведуту Белотто. Утім, і "старі майстри" взяті Матвсєвим / Новіковим не конче живцем, а почасти - фрагментом (Пальма Веккіо), почасти - з'єднанням стулок диптиху (Кранах). Завдяки цьому з відомого нам, надто відомого твору разюче сповзає хрестоматійна позолота. Гладка поверхня картини пістрявіє виразковим мазком. Голос пензля пробивається крізь товсту кору усталеної інтерпретації. Адже ми знаємо добре картини Дрездена - хто з сотен тисяч репродукцій, поширюваних в СРСР, хто з виставок-візитів, які приїздили сюди - скажімо ще в середині 1980-х (пригадую паломництво київських студентів до Пушкінського музею в Москві), а ветерани-музейники пам'ятають, що півстоліття тому якась частка цих полотен була на реставрації у Київському музеї західного та східного мистецтва, - отже, знання наше потребує певного струсу, аби не іагу< піти, не зледачіти. Боятися нього не варт: наші художники того не дозволять!
Притча наостанок. Чи то джорджоневій Венері сняться Юра з Євгеном, чи то Євген з Юрою сплять і бачать уві сні Веперу, написану майстром Барбареллі з Кастельфранко. Вдумливий глядач посвячений у сни їх усіх.
